Історична довідка

Краєзнавство – це пошук, накопичення і систематизація інформації з історії, географії, біології, екології, етнографії населеного пункту, адміністративного району або області.

Досить часто людина, потрапляючи на територією незнайомого їй населеного пункту, не може визначити ті місця та пам’ятки, які цікаві для огляду. А якщо такі  і знаходяться, то стає проблема відсутності пояснювальної інформації. В таких містах нашої області, як Запоріжжя, Мелітополь і Бердянськ ця проблема вирішується досить легко – за допомогою мережі Інтернет, де можна знайти список цікавих для екскурсій місць та їх опис.

А ось невеличкі районні центри чи села не можуть похвалитись таким різноманіттям довідкової інформації. А ті дані, які містяться в загальному доступі, досить часто  неповні та не мають чіткої систематизації.

Селище міського типу Приазовське на сьогоднішній день не є туристичним центром, але має досить великі перспективи в цьому напрямі. Основним вектором розвитку Приазовського району є саме туристична галузь, чому сприяє наявність досить зручних та привабливих для відпочинку пляжів на узбережжі Азовського моря з інфраструктурою, яка останнім часом розвивається досить активними темпами.  У зв’язку з цим, до с. Приазовське останнім часом, здебільшого в літній період, прибуває все більше і більше туристів.

Саме наявність довідкової літератури, яка допомогла б людям, які хочуть оглянути основні пам’ятки селища, може стати тим фактором, який буде спонукати людей до подорожі цим містечком. Також практика показала, що навіть місцеві жителі не завжди орієнтуються в своєму рідному селищі і досить часто не задумуються про те, які незвичні та цікаві об’єкти їх оточують.

Саме тому постало питання про створення довідника, який би містив інформацію про історію, основні пам’ятки, які можуть зацікавити людину під час екскурсій і прогулянок селищем Приазовське.

Також довідник «Пам’ятки селища Приазовське» допоможе робітникам музеїв, екскурсоводам, вчителям, керівникам гуртків і їх вихованцям отримати необхідну інформацію при плануванні і проведенні екскурсій селищем Приазовське.

ПРИАЗОВСЬКЕ

Рис. 1. Приазовське на карті Запорізької обл.

ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ С.М.Т. ПРИАЗОВСЬКЕ

Селище міського типу Приазовське – це районний центр на півдні Запорізької області (Рис.2). Він знаходиться в 143-х кілометрах від Запоріжжя. В 26-и кілометрах на захід від Приазовського знаходиться місто Мелітополь, а в   17-и кілометрах на південь – узбережжя Азовського моря.

Рис.2. С.м.т. Приазовське на карті Приазовського району

Рис. 3. Траса Е-58 в с. Приазовське

Із заходу на схід через Приазовське проходить автомагістраль міжнародного значення М-14 Одеса-Мелітополь-Новоазовськ-державний кордон з Російською Федерацією. Вона є частиною європейського автомобільного маршруту Е-58 та частиною європейського коридору «Чорноморське економічне співтовариство» (Рис.3).

Площа – 6.83 км.² , 2800 дворів.

Станом на 1 січня 2011 року населення становить 6818 чоловік.

Клімат с.м.т. Приазовського — помірно континентальний з яскраво вираженими посушливими явищами. Сумарна сонячна радіація становить 110 кілокалорій на квадратний сантиметр на рік.

Середня кількість опадів становить від 300 до 400 мм. на рік. Середня річна температура становить 11,2°С, коливається від  -7,8°С до +3,2°С в січні, від +21°С до +23,1°С в червні (за даними Ботієвської метеостанції з 2005 р.).

Знаходиться в степовій природній зоні.

Географічні координати – 46°44′17″ пн. ш. 35°38′04″ сх. д.

ІСТОРІЯ СЕЛИЩА ПРИАЗОВСЬКЕ

До ІІІ ст. н.е. у навколишніх степах кочували скіфи, про що свідчать знайдені в околицях селища скіфські бляхи ІV-ІІІ ст. до н.е. Пізніше і до середини ХІХ ст. на місці сучасного Приазовського були три ногайські аули: Ессабей Другий, Аккую і Шуют Джурет. Вздовж р. Домузла розташовувались скотні двори та загони (Рис.4.).

«Ногайцы; […] хлеба они не пекут, а более лепешки, пьют кирпичный чай, и едят конину. Кумыс любимое их питьё; […]. Они занимаются хлебопашеством, но в малом виде и сколько нужно для прокормления себя; любимый их промысел, более прочих сообразный с народным характером, это овцеводство…

Рис. 4. Ногайські аули на місці сучасного с. Приазовське. 1860 рік.

…Каждый год ходит на поклонение довольно значительное их количество; в 1845 году из одного Бердянского уезда отправилось их 80 человек…»

 Весною 1860 року, після того, як ногайці переселились до Туреччини, сюди прибули 177 державних робітників (близько 80 сімей) із с. Андріївка Бердянського повіту. На початку селище носило назву аулу Шуют Джурет.

До осені того року кількість переселенців збільшилася за рахунок малоземельних селян, які прибули сюди з різних місць. Усім їм було нарізано по 6 десятин орної землі на людину, крім присадибної, та по 3 десятини толоки. У 1861 році до села прибули ще 80 сімей переселенців з Тамбовської та Чернігівської губерній. Пізніше почали прибувати колишні кріпаки з Чернігівської, Полтавської, Харківської, Курської, Тамбовської та інших губерній.

Після початку будівництва в 1862-му році церкви Покрови Пресвятої Богородиці село набуло назви Покровка Друга, оскільки вже існувала одна Покрова в повіті. Хоча на всіх картах селище носить назву Покровка.

Рис. 5. Село Покровка. 1865 рік

У 1864 році Покровка мала 191 двір, 1240 населення, з них 509 чоловіків і 731 жінка. Існувала поштова станція (Рис.5).

Щорічно, 1 жовтня, проводиться Покровський ярмарок. Традиційно сюди з’їжджаються торговці з міст Таврійської та сусідніх губерній, а також  з Одеси, Миколаєва, Курська, Харкова, Орла та з земель Військо Донського.

Рис. 6. Село Покровка. 1865-1871 роки

Село швидко зростало. Протягом кількох років віками незаймані степи навколо села були розорані. Покровка Друга незабаром стала одним з великих волосних центрів Бердянського повіту. У селі працював цегельний завод, десять вітряків, поштова станція, 9 крамниць і 7 шинків (Рис.6).

За переписом 1886 року тут налічувалося 582 двори, проживало 3,6 тис. населення. Наприкінці XIX ст. село вже мало понад 800 дворів.

Рис. 7. Будівля Покровської земської двокласної школи, яку відкрито в 1914 р.

Під час столипінської аграрної реформи понад 100 бідняцьких сімей продали свої наділи. Частина селян виїхали до промислових міст, інші переселилися до Сибіру. Перед початком Першої світової війни Покровка друга була великим селом, що мало 903 двори, де проживало 7300 чоловік. Але його головна риса – це те, що село забудовувалось без плану.

Криві вулички влітку потопали в пилюці, а весною та восени –в грязі. Більшість будівель становили хати-мазанки.  В центрі села височила церква Покрова Пресвятої Богородиці, поряд – півтора десятка крамниць і шинків. На той час працювала церковнопарафіяльна початкова школа та 4 земські школи, у тому числі одна двокласна (Рис.7).

Дільнична лікарня у Покровці Другій відкрилася лише на початку XX ст. і мала 23 ліжка. Тут працював лікар, два фельдшери і акушерка. Вони обслуговували 8 населених пунктів.

Під час Громадянської війни в околицях та на території селища велись активні бойові дії, в наслідок чого селище переходило з рук в руки.

У січні 1918 року в селищі встановилась радянська влада, але вже весною до селища вступила Перша (окрема) бригада руських добровольців на чолі з генералом М.Г. Дроздовським, яка там не затрималась, а рушила далі на Дон. Після цього селище захопили частини австро-німецьких військ та Гайдамацького кошу. В листопаді в Покровку Другу знову увійшли частини Червоної армії, але вже в січні 1919 року їх витіснив Мелітопольський (Зведено-Гвардійський) загін генерал-майора П.Е.Тілло.

У другій половині березня частини 2-ї бригади Першої Задніпровської радянської дивізії вибили з селища частини 4-ї Кримської піхотної дивізії. В червні 1919 року Покровку Другу захопили загони армії генерала А.І. Денікіна. 2 січня 1920 року частини 8-ї Червоної козачої дивізії вибили денікінців, але вже в липні Приазов’я захопили війська Російської Армії барона П.М. Врангеля.

В другій половині жовтня 1920 року почався наступ військ Південного фронту під командуванням М.В. Фрунзе. 30 жовтня 1920 року частини 2-ї бригади 5-ї кавдивізії 13-ї армії остаточно встановили радянську владу на території Покровки Другої.

Головою Другопокровського волревкому став Є. Самохвалов, військовим комісаром - Ф. Астахов, земвідділом завідував С. Блінов, волосний КНС очолив К. Прокопов.

На початку 1921 року Другопокровська волость була виділена з Бердянського повіту і ввійшла до складу Мелітопольського повіту Олександрівської губернії.

З 1921 року у Покровці Другій працювали амбулаторія та лікарня. Кваліфіковану медичну допомогу хворим подавали лікар, фельдшер та молодші медичні працівники.

Весною 1923 року селище стало центром новоствореного Покровського  району, що увійшов до складу Мелітопольського округу Катеринославської губернії.

Вже в 1925 році працюють три школи, гуртки ліквідації неписьменності, дві хати-читальні, бібліотека, районний сільський будинок, 20 крамниць, базар.

У 1930 р. центр Покровського району був перенесений до с. Нововасилівка, район був перейменований на Нововасилівський.

Не оминув Приазовське і голодомор 1932-1933 рр. Зі спогадів місцевого жителя: «Голодні, обдуті від надлишку води люди, з ціпками і ледь тримаючись на ногах, з великим трудом волоклись до моря. Той хто доходив, об’ївшись рибою, тут же помирав від переїдання. Обабіч шляхів та стежок до моря лежали сотні і тисячі померлих і не похованих душ».

В 30-х рр. ХХ ст. на території Покровки Другої працюють 6 колгоспів («Прогрес», «Гігант», «Шлях до соціалізму» та інші), МТС (в 1930 р. налічувала 26 тракторів та 4 комбайни, а в 1939 р. – вже 115 тракторів і 54 комбайни), харчокомбінат, маслозавод, побутовий комбінат (Рис.8).

17 лютого 1935 року був створений Приазовський район з центром в с. Покровка Друга.

Рис. 8. Приазовці в 1931 році. Сільгоспартіль «Шлях до соціалізму»

З 1934 року почала виходити районна газета «Більшовик Приазов'я».

31 серпня 1935 року Покровку Другу перейменовано в село Приазовське.

 Назва районного центру відображає географічне розташування району на узбережжі Азовського моря. Але ще до початку Великої Вітчизняної війни на картах, листах можна зустріти назву Покровка (Рис.9).

Рис. 9. Селище Приазовське. 1935 р.

Мирну працю людей було порушено 22 червня 1941 року. Майже 1200 приазовців пішли до армії в перші дні війни. У селі було створено бойову дружину, що згодом перетворилась на загін народного ополчення, працювали курси медсестер. Пізніше, з наближенням фронту, організовано Приазовський винищувальний батальйон, бійці якого засилалися в тил ворога. Матеріали їхньої розвідки були використані Червоною Армією.

В кінці літа – на початку осені на території с. Приазовське розташовувались два госпіталі: ППГ № 600, ППГ № 690. Один з госпіталів було розміщено в будівлі райкому партії (територія сучасного Будинку творчості). На початку вересня німецька авіація бомбила селище. Одна з бомб потрапила в будівлю госпіталю, знищивши її.

На територію району вели наступ частини 11-ї армії  та 3-ї Румунської армії групи армій «Південь». 7 жовтня 1941 року фашисти вдерлися на територію Приазовського району.

Рис. 10. Селище Приазовське. 1941 р.

Зі спогадів: «Це був початок жовтня. Зі сторони Мелітополя, по трасі, в село заїхав мотоцикл, на якому знаходились двоє озброєних німецьких солдати. Проїхали трохи, побачили, що немає радянських військ, розвернулися, та вирушили в сторону Мелітополя»

Так почалася окупація с. Приазовське (Рис.10), яка тривала майже 2 роки, 713 діб. До Німеччини вивезли 150 мешканців селища, декілька десятків гітлерівці закатували та розстріляли. Одним з таких людей був вчитель Приазовської школи В. Симоненко, якого було розстріляно за антинацистську пропаганду, яку він вів на уроках історії.

За завданням Мелітопольського партизанського загону підпільну роботу у Приазовському проводила група під керівництвом Мурашова.

20 вересня 1943 року с. Приазовське було визволено частинами 28-ї армії.

Але з визволенням війна для жителів с. Приазовське не закінчилось. Почалась масова мобілізація польовими військкоматами Південного (4-го Українського) фронту. Багато приазовців прославилися своєю мужністю на фронтах Великої Вітчизняної війни. 866 мешканців райцентру було нагороджено бойовими орденами та медалями.

Після визволення с. Приазовське стало справжнім медичним центром. На території селища в вересні-листопаді 1943 року розташовувались 5 медичних установ: ХППГ № 5234, ХППГ № 3535,  ГЛР № 4422, 429-й ОМСБ 347-ї Мелітопольскої стрілецької дивізії, 366-й ОМСБ 221-ї Маріупольскої стрілецької дивізії.

Ховали померлих від ран солдат і офіцерів на громадянському цвинтарі в центрі села, за домом №50 по вул. Леніна. В 1947 році останки всіх солдат і офіцерів перенесли до братської могили, яка розташовувалась на місці, де зараз знаходиться площа перед Будинком культури. В 1974 році відбулось ще одне, останнє перепоховання солдат в район центрального парку. На сьогодні відомі прізвища 354 солдат і офіцерів, похованих в цій Братській могилі.

У перший же день після визволення в Приазовському запрацював військкомат, на території селища працював польовий військкомат частин 4-го Українського фронту. Згодом починають працювати колгоспи, райком партії, МТС.

Головою виконкому післявоєнного Приазовського стає Олександр Гук.

Техніки та коней в селі майже не має. Землю копали лопатами,  орали коровами, які дивом вціліли. Пізніше, з середньої Азії до селища завозять верблюдів, які працюють в колгоспах замість коней. В 1943-1944 рр. засіяно 30% від загальних площ, врожай дуже малий, але все одно на фронт відправили 20 тисяч пудів хліба (Рис.11).

Рис. 11. Конюх І.Д. Яценко. Селище Приазовське, друга половина 40-х рр.

Значно прискорилась відбудова громадського господарства, коли до села повернулися фронтовики.

Протягом наступних років економіка району постійно розвивається і набирає потужних оборотів.

В Приазовському працювали 3 колгоспи – «Прогрес», «Гігант», артіль імені Кірова. Розвиваються об’єкти промисловості: Райпромкомбінат, Маслозавод, Райпобуткомбінат, Сільгосптехніка, Хлібозавод, Міжколгоспбуд.

Рис. 12. Центр с. Приазовське. 1957 р.

З травня 1957 року Приазовське – селище міського типу (Рис.12).

Зводяться нові будівлі Райкому партії (зараз будівля Будинку творчості), лікарні, Будинок культури, обох шкіл тощо, кінотеатру, міліції та військомату.

Рис. 13. Бібліотека

Сьогодні в селищі Приазовське працюють дві загальноосвітніх середніх школи І-ІІІ ступенів (Рис.17), Районний Будинок культури, Центральна районна бібліотека (Рис.13), Центральна районна лікарня (Рис.15), Приазовський районний творчості, Спортивна та Музична Будинок дитячої та юнацької школи, Професійний аграрний ліцей, три дитячих садки, дитячий майданчик.

На сьогодні основними галузями промисловості є харчова та переробна, основним підприємством якої є відкрите акціонерне товариство «Приазовський сирзавод» (Рис.16). Працює ціла мережа приватних торгівельних закладів. На зміну колгоспам прийшли фермерські господарства. Будівельну галузь селища представляє ЗАТ «Приазовський райагробуд» (Рис.14).

Рис. 14. Приазовський райагробуд

Рис. 15. Приазовська районна лікарня

Рис. 16 Приазовський сирзавод

Рис. 17. Приазовська загальноосвітня школа І-ІІІ ст. №2

ПАМ’ЯТКИ СЕЛИЩА ПРИАЗОВСЬКЕ

1. Межові хрести

У липні 2007-го року на західному та східному в’їздах в Приазовське з’явились величні православні хрести (Рис.18). Ініціатором їх зведення був настоятель храму Покрова Пресвятої Богородиці протоієрей Анатолій Шадрін.

Рис. 18. Межові хрести на східній (праворуч) та західній (ліворуч) околицях с.м.т. Приазовське

Ставити на околицях міст та сіл православні хрести з молитвами на них – це традиція, яка дійшла до нас з глибокої апостольської давнини. Достатньо згадати апостола Андрія, який встановив хрест на київських горах з благословенням великому місту.

Більшість населення Приазовського – православні християни. І тому для гостей нашого селища хрест на кордоні – це дружнє запрошення до християнської родини, яка зустрічає мандрівника хлібом-сіллю і проводжає молитовним знаменням хреста Христового.

2. Джерело Гука

Це джерело є пам’ятником природи місцевого значення (Рис.19). Його сульфідна вода з вмістом сірководню відноситься до класу слабо мінералізованих вод. У ній практично відсутні азотскладаючі неорганічні речовини. Вода джерела природно-чиста, м’яка та прозора. Вона має біологічну активність і є лікувальною.

Рис. 19. Джерело Гука

«Гуком» джерело названо на честь приазовського вчителя Олександра Сергійовича Гука, який разом зі своїми учнями обладнав його в 50-і роки минулого століття (Рис.20).

Джерело розташоване в 10-и метрах від автомагістралі, і тому біля нього обладнано стоянку, яка стала популярним місцем відпочинку для всіх подорожуючих.

Рис. 20. Пам’ятний знак біля джерела

3. Храм Покрова Пресвятої Богородиці

Рис. 21. Храм Покрова Пресвятої Богородиці

Першу церкву Покрова Пресвятої Богородиці почали зводити у Приазовському в 1862 році та закінчили її будівництво наприкінці 60-х років ХІХ століття. Вона знаходилась на місці сучасного Будинку творчості. Це був величний восьмикупольний храм, який вражав своїми розмірами та красою. На жаль його зображень, або фотографій не збереглось. Напроти церкви знаходився будинок священика та господарські будівлі.

В 20-х роках храм було зруйновано, з цієї цегли та на тому ж місці побудували райком партії.

У вересні 1941 року в райком перевели школу, по мірі наближення фронту там розташували госпіталь. Під час першого ж авіаційного нальоту його було  розбомблено, при чому сила бомбового удару була такою, що рештки будівлі було розкидано по всьому селу.

Відновлено храм в 1991-му році. Його розташували в приміщенні шкільної фільмотеки. Зараз, після ремонту та реконструкції, це невеличка церква з двома куполами, дзвін якої провіщає свята та ззиває прихожан на служби (Рис.21).

Рис. 22. А. Шадрін

Настоятель Храму Покрова Пресвятої Богородиці - протоієрей Анатолій Шадрін (Мал.22).

4. Приазовський краєзнавчий музей

Приазовський районний краєзнавчий музей був заснований в 1974-му році і називався «Музей на суспільних засадах». В 1995 році музей отримав статус державного.

В 2006 році музей було перенесено до нового приміщення (Рис.23).

Рис. 23. Приазовський районний краєзнавчий музей

Зараз тут працює декілька залів – зал заселення краю «Краю мій рідний, краю славетний», де можна познайомитись з історією заселення Приазов’я українцями, болгарами, албанцями, молоканами (Рис.24).

Рис. 24. Частина експозиції, присвячена заселенню краю

До речі – албанське поселення в нашому районі – єдине в області. Також тут діє виставковий зал, в якому працюють експозиції, присвячені славетним приазовцям: двічі Герою Радянського Союзу генерал-лейтенанту Петрову Василю Степановичу, воїнам-інтернаціоналістам, які загинули в горах Афганістану, судді Верховного Суду Украйни і СРСР, заслуженому юристу України Віктору Івановичу Кононенко., письменнику Дмитру Міщенко.

Привертає особливу увагу виставка, яка розповідає про відомого у всьому світі мандрівника, вихідця з села Чкалове – Федора Пилиповича Конюхова. Тут можна побачити його картини, фотографії, ліхтар з його яхти «Караана», який знаходився з ним під час одиночного навколосвітнього плавання (Рис.25).

Рис. 25. Автограф Федора Пилиповича Конюхова

Вражають своєю реалістичністю картини приазовського художника Олександра Костянтиновича Зюзіна, на яких зображені мальовничі краєвиди нашого селища.

5. Пам’ятник комсомольцям-добровольцям

Біля краєзнавчого музею знаходиться пам'ятник комсомольцям-добровольцям, учням Приазовської середньої школи, які в вересні 1941 року добровольцями пішли на фронт та служили у складі 1-ї штурмової інженерно-саперної Смоленської Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова комсомольській бригаді (Рис.26).

Рис. 26. Пам’ятник комсомольцям-добровольцям

Обеліск створений за проектом Олександра Гартвіка разом з Дмитром Івановим.

Ініціатором створення і встановлення пам’ятного знаку був Віктор Шепель, комсомолець-доброволець.

На жаль Віктор Максимович не дожив усього 12 днів до відкриття, яке відбулося 8 травня 2008 року.

Володимир Астахов, Микола Барліт, Леонід Бендюженко, Іван Грідасов (Рис.27), Григорій Карпенко, Іван Коваленко, Леонід Курочкін, Леонід Лобода, Микола Моргун (Рис.28), Микола Пожидаєв, Дмитро Проскурня, Григорій Решетіловський, Василь Скрипка, Микола Слесь, Володимир Тітов, Микола Фурманов, Віктор Шепель, Дмитро Яценко (Рис.29). Всі вони були учнями 7-10 класів Приазовської середньої школи, комсомольці-добровольці, які в перших числах вересня 1941 року, прямо з уроків пішли добровольцями на фронт. Служили у складі 1-ї штурмової інженерно-саперної Смоленської Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова комсомольській бригаді.

Віктор Максимович Шепель був одним з цих юнаків (Рис.30). Після війни він написав книгу «Сповідь перед синами», в якій розповів про геройський путь Комсомольської штурмової бригади. В 1944 році Віктор Максимович був тяжко поранений, втратив ногу. Нагороджений медаллю «За відвагу», Орденом Слави ІІІ ст., Орденом Вітчизняної Війни І ст. Був членом Національної Спілки журналістів України, редактором газети «Більшовик Приазов’я» (тепер «Приазовська новь»). Все своє життя присвятив журналістиці. Проживав в м. Запоріжжя. Помер в 2008 році.

6. Бюст Двічі Героя СРСР Петрова В.С.

20 вересня 2012 року, в день 69-ї річниці визволення Приазовського району від німецько-фашистських загарбників, біля Приазовської РСШ №1 «Азимут» було відкрито бюст Двічі Героя радянського Союзу, генерала-полковника Петрова Василя Степановича (Рис.31, 32).

Василь Степанович Петров народився у селі Дмитрівка Приазовського району Запорізької області, у селянській родині.

У 1939 році, після закінчення Нововасилівської середньої школи, поступив в Сумське артилерійське училище, яке закінчив у 1941 році.

Початок німецько-радянської війни лейтенант Василь Петров зустрів старшим на батареї 92-го окремого  артилерійського дивізіону,  що  дислокувався

поблизу українського містечка Володимир-Волинський. Воював на Південно-Західному, Брянському, Воронезькому, Донському, 1-му Українському фронтах.

23 вересня 1943 року із запеклими боями батареї полку під командуванням капітана Василя Петрова першими з частин 32-ї окремої винищувальної протитанкової артилерійської бригади висадились на плацдарм на правому березі Дніпра в районі Переяслав-Хмельницького. В тих боях виконуючий обов'язки командира полку капітан Василь Петров внаслідок важкого поранення втратив обидві руки. За мужність і героїзм, виявлені при форсуванні Дніпра, йому, було присвоєно звання Герой Радянського Союзу.

Рис. 31. Портрет В.С.Петрова.

Приазовський краєзнавчий музей

Після лікування в тамбовському шпиталі, незважаючи на втрату рук, вже через вісім місяців майор Василь Петров повернувся до строю, його було призначено на посаду командира артилерійського полку.

У квітні 1945 року, за виключну сміливість, волю та вміння керувати особовим складом, що були виявлені в боях на території Німеччини, за

утримання плацдарму на Одері 19-20 квітня 1945 року, командиру 248-го гвардійського винищувального-протитанкового артилерійського полку гвардії майору Василю Петрову було вдруге присвоєно звання Герой Радянського

Після війни Василь Степанович проходив службу у військах та штабах, був заступником командувача артилерії і ракетними військами округу Прикарпатського військового округу. Він закінчив Львівський державний університет, успішно захистив кандидатську дисертацію. Після розпаду СРСР займав посаду заступника командувача ракетних військ і артилерії Головного командування Сухопутних військ Збройних Сил України.

В березні 1994 року Указом Президента України генерал-полковника Василя Петрова було довічно залишено на військовій службі у Збройних силах України.

Рис. 32. Бюст В.С. Петрова біля Приазовської РСШ №1 «Азимут»

Помер 15 квітня 2003 року. Похований на Байковому цвинтарі в м. Києві.

7. Приазовський районний Будинок дитячої та юнацької творчості

Рис. 33. Приазовський районний Будинок дитячої та юнацької творчості

Ця велична будівля своїм фасадом нагадує театр. І ви не дуже помилитесь, якщо так подумаєте, адже це – Приазовський районний Будинок дитячої та юнацької творчості. Його було відкрито 2 лютого 1959 року, і називався Приазовський Будинок піонерів. Він знаходився в маленькому приміщенні дитячої бібліотеки (сучасна церква), і займав лише дві кімнати в яких працювало 7 гуртків. Багато місць змінив Будинок піонерів, доки в листопаді     1991-го    року      не

зайняв приміщення колишнього райкому КПРС (Рис.33). Саме тоді його було перейменовано в районний Будинок дитячої та юнацької творчості.

Очолює цей дитячий заклад досвідчений педагог та талановитий керівник Арабаджи Тетяна Олексіївна.

8. Центральний парк

Біля Будинку творчості розташовано Центральний парк (Рис. 34). Його затишні алеї зі зручними лавочками стали улюбленим місцем відпочинку приазовців. З західної сторони у 2004-му році було збудовано футбольний майданчик зі штучним покриттям (Рис.35).

Рис. 34. Центральна алея парку в  смт Приазовське

Створено парк в 1960 році, за ініціативи комсомольської організації та молоді Приазовського, на пустирі між райкомом партії та вулицею Фрунзе.

Поруч знаходяться Будинок Культури (Рис.36)  і дитячий майданчик (Рис.37).

9 квітня 2010 року, на честь 65-ї річниці перемоги в Великій Вітчизняній війні, було висаджено Алею Слави, яка веде від центральної алеї до Меморіалу загиблим воїнам (Рис.38).

Рис. 35. Футбольний майданчик

Рис. 36. Будинок культури

Рис. 37. Дитячий майданчик

Рис. 38. Алея Слави

9. Меморіал загиблим воїнам

У центрі парку серед невеличких туй розташувався величний пам’ятник – Меморіал загиблим воїнам. Він був відкритий у 1974-му році, коли з усіх могил в Приазовському сюди перенесли останки солдат і офіцерів, що загинули під час визволення селища (Рис.39, 40).

Автори цього меморіалу – В.І. Краснодід та Є.К. Бабаскін. Три стели, заввишки 3 метри і довжиною 9 метрів, зроблені з кримського вапняку. У центрі знаходиться обеліск, заввишки 11 метрів. У 2006 році після реставрації була встановлена нова зірка, виготовлена з червоного граніту.

Рис. 39. Братська могила до 1974 року

Це не тільки братська могила, а й пам’ятник односельчанам, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної. На трьох стелах викарбовано 426 прізвищ наших земляків, які віддали свої життя заради Перемоги.

У братській могилі поховано понад 358 радянських воїнів, які загинули  і померли від ран на території Приазовської селищної ради під час Великої Вітчизняної війни.

Рис. 40. Меморіал загиблим воїнам

Рис. 41. Стела Героям-землякам

В 2010 році, на честь 65-ї річниці перемоги в Великій Вітчизняній війні, був відкритий пам'ятник Героям Радянського Союзу – нашим землякам. Це двічі Герой Радянського Союзу Василь Степанович Петров, Герої Радянського Союзу Микола Пилипович Воротинцев, Іван Прокопович Кузьменко, Іван Михайлович Рева, Георгій Степанович Холодний (Рис.41).

Рис. 42. М.П. Воротинцев

Микола Пилипович Воротинцев (Рис.42) народився 21 травня 1924 року в с. Мокрець Горшеченського району Курської області.  Єфрейтор М.П. Воротинцев у червні 1944 р. був кулеметником окремого гвардійського учбового батальйону 67-ї гвардійської стрілецької дивізії 23-го гвардійського стрілецького корпусу генерал-лейтенанта Єрмакова у складі 6-ї гвардійської армії 1-го Прибалтійського фронту. В червні 1944 р., за мужність і героїзм, проявлений при форсуванні р. Західна Двіна йому було присвоєно звання Героя радянського Союзу. Учасник Параду Перемоги. Помер в 1977 р. Похований в с. Новоспаське Приазовського району.

Рис. 43. Г.С. Холодний

Георгій Степанович Холодний (Рис.43) народився 1 травня 1919 р. в с. Ботієве Приазовського району. Служив у 248-му винищувальному авіаполку, і перші бойові вильоти зробив у небі над Доном. Його першим збитим літаком став «Хейнкель», який впав у Таганрозька затока. Далі були важкі бої на Волзі, Курській дузі, в небі над Україною, Польщею та Німеччиною. Він кілька разів садив палаючий літак, під час одного з повітряних боїв був тяжко поранений, але, що не долікувавшись в госпіталі, повернувся в на фронт, в Сталінград. Останній бій командир ескадрильї, майор Холодний провів у небі над Берліном 7 травня 1945. На його рахунку було 22 збитих

ворожих літака. За подвиги, здійснені в роки Великої Вітчизняної війни, Георгію Степановичу в травні 1946 року було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Помер в 1985 році, похований в м. Новочеркаськ.

Рис. 44. І.М. Рева

Іван Михайлович Рева (Рис.44) народився 20 вересня 1923 в с. Титово Куйбишевського району Запорізької області. До війни мешкав в с. Прудентове Приазовського району. Командир відділення 66-го гвардійського окремого саперного батальйону 59-ї гвардійської Краматорської стрілецької дивізії 46-ї армії 2-го Українського фронту, гвардії старший сержант. Звання Героя Радянського Союзу Івану Михайловичу було присвоєно за організацію та проведення переправи бійців свого батальйону через р. Дунай. В березні 1945 року був важко поранений під час Балатонської наступальної операції. Помер від ран 18 травня 1945 року, похований в Угорщині.

Рис. 44. І.П. Кузьменко

Іван Прокопович Кузьменко (Рис.45) народився 29 грудня 1920 року в с. Новоолександрівка приазовського району. Старший лейтенант, командир батареї 1314-го легкого артилерійського полку 21-ї легкої артилерійської бригади 6-ї артилерійської дивізії прориву 47-ї армії 1-го Білоруського фронту.5 травня 1945 разом з піхотою старший лейтенант Іван Кузьменко першим форсував канал Шленіц, в чотирьох кілометрах на південний схід німецького міста Премніц. Іван Кузьменко, разом зі своїми розрахунками відбив 8 танкових атак, утримуючи займаний плацдарм до підходу підкріплення. За цей подвиг Івану Прокоповичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Помер в 2006 р, похований в м. Києві.

10. Пам’ятники воїнам-інтернаціоналістам

В 1991-му році, в центрі Приазовського біля районного Будинку культури за рахунок громади та районного відділу «Союзу ветеранів Афганістану» було відкрито Пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам.

Пам’ятник складається з 3 гранітних каменів заввишки біля 2-х метрів, що символізують собою гори Афганістану. Посередині знаходиться гранітна стела з вирізаним у центрі тюльпаном – нагадуванням про тих, хто повернувся додому в «Чорному тюльпані» (Рис.45). 

25 жовтня 2012 року по вулиці Фрунзе, біля входу до Центрального парку було відкрито Пам’ятник воїнам, які загинули в Афганістані та в локальних війнах за кордоном.  Це БТР, який встановлений на кам’яному постаменті (Рис.46).

Рис. 45. Пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам

Рис. 46. Пам’ятник воїнам, які загинули в Афганістані та в локальних війнах за кордоном

11. Майдан творчості

24 серпня 2012 року урочисто відкрили «Майдан творчості» на площі біля Приазовського районного будинку культури. Шістнадцять зірок стали місцем досягнень і слави, творчої сповіді артистів, майстрів, художників, аматорів.

Рис. 47. Центральна зірка Майдану творчості

 Найбільша з зірок (Рис.47) відображає історію створення закладів культури, які допомогли приазовцям долучитися до просвіти і творчості. Інші п'ятнадцять зірок є іменними та відкриті на честь найвидатніших діячів культури і мистецтва,  доля яких пов’язана з Приазовським районом.

Рис. 48. Зірка Сусловій В.Я.

Суслова Віра Яківна – засновниця і керівник першого краєзнавчого клубу в районі «Пошук», учитель історії Приазовської школи. Завдяки організації роботи «червоних слідопитів» в період її роботи були відкриті перші невідомі сторінки історії Приазовського краю і відновлена слава втрачених імен Другої Світової війни (Рис.48).

Рис. 49. Зірка Зюзіну О.К.

Зюзін Олександр Костянтинович – художник, поет, педагог. Його особиста доля як кліше повторює нещодавню історію нашої країни. Дитинство, юність, війна, оборона міста Севастополя, німецький полон, репресії, позбавлення волі на десять років. Нагороджений медалями  та  Орденом  Вітчизняної  війни   ІІ   ст.

Його художня виставка стала першою в районі виставкою художника-аматора, яку мали можливість відвідувати протягом місяця жителі району (Рис.49).

Рис. 50. Яценко М.П.

Рис. 51. Янгічер М.В.

Рис. 52. Христов С.О.

Яценко Марія Петрівна – бібліотекар. У 1945 році, разом з відновленням країни після Великої Вітчизняної війни, воскресала з попелу бібліотечну справу. Вона очолила першу районну бібліотеку, в 1979 році стала директором першої в районі централізованої бібліотечної системи (Рис.50).

Янгічер Микола Вікторович – музикант, педагог. Працював викладачем в Музичній школі, на базі Будинку культури керував танцювальним колективом. Микола Вікторович захоплено із захватом передавав свої знання та вміння учасникам художньої самодіяльності в заняттях вокалом, хоровим мистецтвом і в духовому оркестрі (Рис.51).

Христов Семен Олександрович – засновник першого в районі болгарського фольклорного колективу «Сідянкі» на базі Ботієвську сільського Будинку культури. У 1995 році колектив удостоєний звання «народний» (Рис.52).

Рис. 53. Конюхов Ф.П.

Конюхов Федір Пилипович – Громадянин Світу, професійний мандрівник, відмінний спортсмен, досвідчений моряк, талановитий художник і письменник,  народився в селі Чкалове Приазовського району. Підкорив всі найвищі вершини материків, обидва полюси, здійснив п’ять одиничні навколосвітні плавання.  Автор меморіальних дошок Вітусу Берингу та його команди в бухті Командор на острові Беринга, яку власноруч встановив в 1979 році. Він є членом Союзу художників і членом Союзу журналістів РФ. Автор книжок: «І побачив я нове небо й нову землю», «Гавр – Чарльстон» і «Як відкривали Антарктиду», «Мій дух на палубі «Караани», «Під Червоними вітрилами» «Всі птахи, усі крилаті» «Дорога без Дна». ім'я Федора Конюхова занесене в міжнародну енциклопедію «Хроніка людства» (Рис.53)

Манжос Ніна Андріївна – громадський діяч, поет, письменник, публіцист, ветерана праці, автор слів гімну Приазовського району. Ніна Андріївна була одним із засновників хору «Ветеран» (Рис.54).

Фесенко Володимир Федорович – педагог, музикант, композитор. Автор музики гімну Приазовського району. Довгі роки пропрацював педагогом, а потім і директором Приазовської дитячої музичної школи. Керівника найбільшого в історії Приазовського району хору культпрацівників, що налічував понад 90 осіб (Рис.55) .

Міщенко Дмитро Олексійович – письменник, журналіст, кандидат філологічних наук. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив Київський університет ім. Т.Г.Шевченка, аспірантуру при кафедрі української літератури. Працював головним редактором у видавництві «Радянський письменник». Найбільш відомі твори – повість «Батальйон не обмундированих», роман «Хліб наш насущний».      За збірки «Полювання на жар-птицю» (1990 р.) та «Особисто відповідальний» (1991 р.) удостоєний Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1993 р.) (Рис.56).

Рис. 54. Манжос Н.А.

Рис. 55. Фесенко В.Ф.

Рис. 56. Міщенко Д.О.

Каніболоцький Григорій Володимирович – історик, краєзнавець. Зібрав та систематизував матеріал з історії заселення Приазовського району. Його перу належить ряд книг з історії селища Нововасилівка та прилеглих до нього сіл, а також родовід сім'ї Петракова - перших поселенців Нововасилівка. Є автором чотиритомної праці з історії с. Нововасилівка (Рис.57).

Рис. 56. Зірка Каніболоцькому Г.В.

Балановський Юрій Васильович – художник.  Уродженець  села Ботієве. Учасник  Великої Вітчизняної війни. В роки війни працював в газеті Першого українського фронту.

 Після війни працював в Києві. Юрій Васильович був одним із авторів  розпису павільйону України на Всесоюзній виставці сільського господарства. З 1944 року член спілки художників Радянського Союзу.  Його картини виставлені в Київському історичному музеї, Музеї ім. Т.Г. Шевченка в м. Київ, Харківському художньому музеї тощо. Декілька його художніх полотен сьогодні перебувають в залах краєзнавчого музею рідного села. Картини митця родзинка і гордість експозиції виставкового залу (Рис.58).

Коноваленко Микола Іванович – уродженець селища Новотроїцьке Приазовського району. Учасник Великої Вітчизняної війни. Понад 15 років очолював  Приазовський районний відділ культури. При  його особистій підтримці аматорське мистецтво району набуло значного злету та масовості.  Колективами художньої самодіяльності було охоплено понад 10 тисяч жителів району (Рис.59).

Сазонова Раїса  Микитівна – жителька селища Нововасилівка присвятила бібліотечній справі понад 35-ти років свого життя. Вона тричі була нагороджена медаллю «За самовідданий труд». Довгі роки Раїса Микитівна виступала наставником підростаючого покоління, працювала в ім’я та на благо людей, саме цим і  здобула загальну повагу та визнання серед односельців. Вищою оцінкою її праці стала нагорода «Орден Дружби народів» (Рис.60).

Пантов Федір Васильович – уродженець села Дінінське. Відомий громадський діяч, історик, педагог, поет, письменник, журналіст. Автор книг «П’ятий океан», «Діти війни», збірок віршів і пісень для дітей. Двічі був редактором  книги-літопису «Приазовський район. Історія краю в поколіннях» (Рис.61).

Рис. 62. Зірка

Носовському Я.Г.

Носовський Яків Григорович – уродженець села Примпосад. Учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни. Працював вчителем в Бердянському технікумі. В 1950 році повернувся в Приазовський район. Працював в селі Степанівка  Перша завідуючим клубом (Рис.62).

12. Пам’ятна дошка Лайкіну Якову Карповичу

18 вересня 2014 року, до 71-ї річниці визволення с. приазовське на будівлі Приазовської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 було відкрито пам’ятну дошку повному кавалеру Орденів Слави Якову Карповичу Лайкіну (Рис.63).

Лайкін Я.К. – повний кавалер Ордену Слави, розвідник (Рис.64).

Яков Карпович народився в 1914 р. в с. Мащени, Череповецького району, Тульської області. 20 квітня 1941 р. був мобілізований до армії Приазовським. З 1942 р. служив в 91-му стрілецькому полку на посаді кулеметника, а пізніше командира відділення. Брав участь у визволенні Криму, воював в Молдові, Білорусії, Литві, Східній Прусії, учасник Параду Перемоги в м. Київ 1995 року.

Був нагороджений орденами Слави трьох ступенів, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги».

Гвардії сержант Лайкін Я.К. демобілізувався 23 вересня 1945 року. В мирний час працював прорабом будівельної ділянки Приазовського Райагробуду.

Помер 18 липня 1999 р. Похований в с. Приазовське.

Рис. 63. Пам’ятна дошка Лайкіну Я.К.

на будівлі Приазовської ЗОШ І-ІІІ ст. №2

Рис. 64. Лайкін Я.К.

1945 рік.

13. Річка Домузла

Домузла – це невеличка річка, яка бере свій початок неподалік від селища Нововасилівка і протікає по території Приазовського району, впадаючи в Тобальський лиман Азовського моря. Саме на її берегах і розташувалось Приазовське (Рис.65, 66)

Рис. 65. Річка Домузла. Південь с. Приазовське

 В літературі, географічних та військових картах є кілька варіантів напису назви річки Домузла - Домузгла, Демузгла, Демузла, Домузли, Донгузли. Назва походить від тюркського слова «домузи» - дикий кабан, вепр. Її назва свідчить про те, що раніше, коли на її берегах селилися татари, які й дали цю назву, тут водилися дикі кабани, котрих можна зустріти і в наш час.

Назва правої притоки р. Домузла - Анчокрак в перекладі з тюркської означає «вода, яка починається не в землі, а на поверхні».

Рис.66. Зима на р. Домузла

Існує легенда, яка розповідає про те, чому р. Домузла зміліла. У ХІХ столітті річка була ще повноводною, але ногайські татари під час переселення в 1960    році    позабивали    джерела,    що

підживлювали її, баранячою вовною (за іншою версією – жмутами з кінського волосся). Після цього рівень води почав знижуватись (Рис.67).

Рис.67. Річка Домузла до зміни русла. 1957 рік

У 50-х роках було здійснено спробу знайти джерела та розчистити, але результатів це не дало. Саме тому наприкінці 50-х, на початку 60-х років ХХ століття районна влада вирішила насипати дамбу, за дамбою був виритий котлован, обкладений плитами. Так з’явилась штучна водойма,  яка  отримала

назву «Гігантівський ставок», за назвою колгоспу «Гігант», на території якого її було розміщено (Рис.68, 69).

Зараз на берегах водойми збудовано кілька невеличких затишних пристаней, які зразу завоювали популярність у місцевих рибалок. А половити в ній є кого: товстолобика, білого амура, дзеркального коропа.

Рис.68, 69. Штучна водойма «Гігантівський ставок»

14. Лісовий заказник «Лісовий масив біля річки Домузла»

На північ від ставку розташований лісовий заказник «Лісовий масив біля річки Домузла». Він простягнувся неширокою смугою на 5,5 кілометрів і має площу 65 га (Рис.70, 71).

 Основні породи дерев в масиві – акація біла, зустрічаються поодинокі дерева аличі та біля берегів річки – маслинка срібляста. Підлісок сформовано жимолостю татарською, кленом татарським, свидиною. Акація, маслинка і клен – це газостійкі рослини, які позитивно впливають на людський організм. Акація біла має високі пилозатримуючі властивості і здатна знезаражувати повітря. Тому, відвідавши лісопарк в долині річки Домузла, ви не тільки відпочинете, але й зміцните своє здоров’я.

Рис.70, 71. Лісовий заказник «Лісовий масив біля річки Домузла»

АДРЕСИ ЗАКЛАДІВ, ЯКІ МОЖУТЬ СТАТИ В НАГОДІ МАНДРІВНИКУ

Аваль банк…………………………..вул. Калініна, 2

Автостанція………………………….вул. Фрунзе, 1

Бібліотека……………………………вул. Покровська, 30

Будинок культури………………….вул. Леніна, 20

Міліція……………………………….вул. Фрунзе, 4

Музей…………………………………вул. Горького, 76

Нова пошта………………………….вул. Горького, 73

Ощадбанк…………………………….вул. Покровська, 24

Пошта………………………………...вул. Горького, 97

Приазовська районна лікарня……вул. Покровська, 25

Приватбанк………………………….вул. Калініна, 2

Селищна рада……………………….вул. Покровська, 5

Укртелеком………………………….вул. Горького, 101

Ринок, більшість магазинів та закладів громадського харчування знаходяться в центрі селища по вулиці Горького.